Повідомлення про підозру особі: аналіз окремих аспектів позиції Великої Палати Верховного Суду щодо спеціальних суб’єктів

Юрій Сухов,
адвокат, кандидат юридичних наук

(джерело)

За Кримінальним процесуальним кодексом України (далі – КПК чи Кодекс) 2012 року стадія притягнення до кримінальної відповідальності починається з повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення (п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК).

Отже, повідомлення про підозру є одним з визначальних етапів стадії досудового розслідування, що повинен обумовлюватися формуванням законної та обґрунтованої підозри, а також забезпеченням підозрюваній особі можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами і способами.

Сама процедура здійснення повідомлення про підозру особи характеризується конкретними вимогами до сторони обвинувачення, що мають бути дотримані нею під час вчинення такої процесуальної дії.

Недотримання встановлених законом приписів повідомлення про підозру особи породжує негативні правові наслідки з точки зору дотримання принципів верховенства права та законності у кримінальному провадженні, які мають безпосередній результат, що повинен розглядатися як істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, недійсність процесуальної дії та ненабуття особою процесуального статусу підозрюваного.

Оскільки повідомлення про підозру є визначальним для розпочатку процедури зібрання доказів винуватості щодо конкретно визначеної підозрюваної особи, недійсність даної процесуальної дії має наслідком недопустимість таких доказів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.12.2019 у справі №536/2475/14-к (провадження №13-34кс19) (далі – Постанова ВПВС) вказує, що до повідомлення про підозру особі законодавець виокремлює такі термінопоняття: «складення», «вручення» та «здійснення». При цьому, ВПВС не здійснює аналіз пов’язаності цих термінопонять та їх взаємної ієрархії, що в результаті призводить до низки помилкових, на думку автора, висновків суду.

За ч. 1 ст. 276 КПК повідомлення про підозру обов’язково «здійснюється» в порядку, передбаченому ст. 278 цього Кодексу. У частині 1 статей 277 та 278 КПК вживаються терміни «складення» та «вручення» письмового повідомлення про підозру.

У пунктах 1, 3, 8 абз. 2 ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 481 КПК так само вживається термін «здійснення» письмового повідомлення про підозру.

Логіко-структурний аналіз приписів, наведених у статтях 276-278, 481 КПК, призводить до висновку, що терміни «здійснення» та «складення», «вручення» співвідносяться як загальне та часткове. Зокрема, термінопоняття «здійснення» є загальним по відношенню до «складення», «вручення» і визначає загалом процедуру письмового повідомлення про підозру особі, яка включає у себе дві нерозривно пов’язані складові: 1) складення письмового повідомлення про підозру особі та 2) його вручення такій особі.

При цьому слід мати на увазі, що термінопоняття «повідомлено про підозру» (ч. 1 ст. 42 КПК) та «здійснено» повідомлення про підозру (ч. 1 ст. 276 КПК, ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 481) співвідносяться, як тотожні.

Припис ч. 1 ст. 276 КПК визначає, що порядок «здійснення» повідомлення про підозру полягає у врученні останнього. Отже, «складення» повідомлення слід віднести до самостійної, але нерозривної складової його вручення.

Виходячи саме з такого принципу та підходу, і слід здійснювати тлумачення норм права при їх застосуванні в процесі повідомлення особі про підозру.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК, підозрюваною є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 Кодексу:

• повідомлено про підозру;
• особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення;
• або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.

Таким чином КПК встановлює три випадки набуття особою статусу підозрюваного у кримінальному провадженні. При цьому підозрюваною особа стає лише у разі здійснення щодо неї усіх передбачених Кодексом процедур з дотриманням встановленого порядку їх вчинення, що обумовлено вимогами ч. 1 ст. 8 та ч. 1 ст. 9 КПК.

Перший випадок – це особисте повідомлення особі про її підозру, тобто здійснення відповідного письмового повідомлення належною процесуальною особою.

Другий випадок пов’язує статус підозрюваного із процесуальним затриманням особи. Тут слід привернути увагу, що у випадку зі спеціальними суб’єктами затримання їх в порядку ст. 208 КПК передбачає особливості, визначені главою 37 Кодексу.

Для затримання таких суб’єктів слід отримати або згоду Вищої ради правосуддя (ст. 482 КПК), або клопотання про дозвіл на затримання слідчим суддею, має бути погоджене Генеральним прокурором (особою, що виконує обов’язки Генерального прокурора).

Згідно з ч. 1 ст. 208 КПК уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі, лише у випадках (авт., які слід вважати вичерпними):

1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;

3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності НАБУ.

Випадки, наведені у пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 208 КПК, пов’язують таку процесуальну дію виключно з моментами вчинення злочину або замаху на нього чи безпосередньо після його вчинення.

Затримання за п. 3 ч. 1 ст. 208 КПК можуть здійснювати виключно детективи НАБУ, оскільки повноваження на таку процесуальну дію визначені законом через підслідність ним відповідних кримінальних проваджень. Здійснення досудового розслідування по кримінальних правопорушеннях слідчими інших правоохоронних органів не надає їм повноважень на здійснення затримання у порядку п. 3 ч. 1 ст. 208 КПК. Таке розуміння даного припису випливає з історичного тлумачення закону, тобто через з’ясування причин його прийняття. Зокрема, ч. 1 ст. 208 Кодексу була доповнена пунктом 3 згідно з Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного бюро України та Національного агентства з питань запобігання корупції” від 12 лютого 2015 року. Оскільки цей закон був спрямований на врегулювання діяльності НАБУ, його мета – надання відповідних повноважень саме детективам цього органу.

Щодо повідомлення про підозру особі, місцезнаходження якої не встановлено, слід звернути увагу на таке. З комплексного аналізу приписів, які містяться у статтях 42 та 278 КПК України, випливає, що вручення повідомлення про підозру у спосіб, передбачений для вручення повідомлень, може застосовуватись виключно у випадку невстановлення місцезнаходження особи, тобто переховування її від слідчого, прокурора. Відповідно до ч. 1 ст. 281 Кодексу, якщо під час досудового розслідування місцезнаходження підозрюваного невідоме, то слідчий, прокурор оголошує його в розшук. У статтях 42 та 281 КПК застосовуються однакові за змістом словосполучення щодо позначення невстановлення/невідоме «місцезнаходження особи». Отже, очевидно, повідомлення особі, місцезнаходження якої не встановлено, про підозру шляхом вручення повідомлення поштою можливе лише у випадку наявності підстав для розшуку такої особи. При цьому слід мати на увазі, що розшук особи, яка не з’являється без поважних причин на виклик слідчого, прокурора, проте знаходиться в Україні у відомому стороні обвинувачення місці, неможливий. У даному випадку щодо особи мають застосовуватися заходи забезпечення кримінального провадження у вигляді приводу.

Тому, у випадку коли місцезнаходження особи в Україні відомо стороні обвинувачення і немає підстав для оголошення останньої у розшук, повідомлення про її підозру не може вручатися у спосіб, передбачений для вручення повідомлень. Нез’явлення особи, що достеменно перебуває в Україні, за викликом слідчого для вручення повідомлення про підозру, навіть у випадку належного повідомлення про такий виклик, або відмова від отримання повідомлення про підозру особою чи уникнення від її вручення не може бути підставою для вручення підозри у спосіб, передбачений для вручення повідомлень, оскільки Кодекс не передбачає такої процедури  у даних випадках. У разі відмови від безпосереднього отримання повідомлення про підозру особою або залишення нею місця вчинення такої процесуальної дії прокурор/слідчий, відповідно до ч. 6 ст. 104 КПК повинен засвідчити факт відмови особи від посвідчення отримання повідомлення, а також факт надання письмових пояснень особи щодо причин такої відмови підписом її захисника (законного представника), а у разі його відсутності чи відмови від підпису – понятих. Крім того, у такому випадку згідно з ч. 1 ст. 136 КПК, прокурору/слідчому доцільно застосувати відеозапис відмови від вручення.

Пункт 2 ч. 1 ст. 276 КПК зобов’язує здійснювати повідомлення про підозру також при обранні до особи одного з передбачених цим Кодексом запобіжних заходів. У даному випадку слід мати на увазі, що згідно зі ст. 482 КПК утримання судді  під вартою чи арештом здійснюється за згодою Вищої ради правосуддя. За ст. 4822 КПК обрання народному депутату України запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту розглядається слідчим суддею за клопотанням, погодженим Генеральним прокурором (особою, що виконує обов’язки Генерального прокурора).

Хоча відповідно до ст. 111 КПК повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, з огляду на специфічність слід погодиться з твердженням у Постанові ВПВС, що повідомлення про підозру є системою (на думку автора більш доцільним у даному випадку вжити термін «комплексом») процесуальних дій та рішень прокурора або слідчого під час досудового розслідування, спрямованих на формування законної та обґрунтованої підозри за умови забезпечення особі, яка стала підозрюваною, можливості захищатися усіма дозволеними законом засобами та способами.

Частиною 2 ст. 22, ч. 1 ст. 277 КПК встановлено виключний перелік процесуальних осіб, які уповноважені здійснювати повідомлення про підозру. До таких осіб віднесені прокурор або слідчий за погодженням з прокурором.

Який же процесуальний статус повинні мати ці особи у відповідному кримінальному провадженні?

КПК визначає суб’єктом, повноважним здійснювати повідомленні про підозру, належного прокурора.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК прокурор – особа, яка обіймає посаду, передбачену статтею 17 Закону України “Про прокуратуру”, та діє у межах своїх повноважень. За ч. 1 ст. 37 КПК прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. Отже, здійсненню повноважень будь-якого прокурора у конкретному кримінальному провадженні має передувати обов’язкове рішення керівника органу прокуратури про покладення на нього відповідних процесуальних повноважень.

Повноваження прокурора у кримінальному провадженні визначені у ст. 36 КПК, яка є спеціальною по відношенню до інших норм Кодексу стосовно умов здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Зокрема, чинний КПК участь прокурора у здійсненні досудового розслідування пов’язує з процесуальним керівництвом таким розслідуванням.

Виключення з цього правила встановлені лише у частинах 4-5 ст. 36 КПК, які дають право прокурорам вищого рівня приймати процесуальні рішення та вчиняти процесуальні дії не будучи прокурорами, які здійснюють повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні.

Згідно з п. 11 ч. 2 ст. 36 КПК повідомляти про підозру у вчиненні кримінального правопорушення уповноважений лише прокурор – процесуальний керівник. Жодних виключень цей припис закону не містить.

Таке положення обумовлене особливими вимогами для здійснення повідомлення про підозру особі. За будь-яких умов таке повідомлення може здійснюватися лише за наявності достатніх доказів для підозри особі у вчиненні кримінального правопорушення.

У цьому контексті під достатністю, очевидно, слід розуміти наявність у кримінальному провадженні такої сукупності належних, допустимих, достовірних доказів, отриманих у даному провадженні відповідно до встановленої законом процедури в результаті всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин у їх взаємозв’язку, яка викликає у слідчого та прокурора внутрішне переконання у достатньому з’ясуванні наявності обставин предмета доказування, необхідних для встановлення об’єктивної істини та прийняття рішення щодо повідомлення про підозру особі.

За ч. 1 ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання; 6) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення; 7) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

Обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора (ч. 1 ст. 92 КПК).

Чинним КПК прокурорам вищого рівня, не включеним до складу групи прокурорів, які здійснюють повноваження у конкретному кримінальному провадженні, не надано повноважень на повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування (п. 2 ч. 2 ст. 36 КПК), а також на оцінку доказів, зібраних у ході досудового слідства та на доказування обставин, передбачених ст. 91 КПК. За таких умов, відповідно до ст. 19 Конституції України, вони не можуть здійснювати ці повноваження у конкретному кримінальному провадженні, лише через зайняття відповідної адміністративної посади.

Оскільки для здійснення повідомлення про підозру особі прокурору слід надати оцінку наявності достатніх доказів для підозри особі у вчиненні кримінального правопорушення, а для цього потрібно мати повний легальний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування і при цьому мати процесуальні повноваження на доказування обставин, які наводяться у відповідному повідомленні про підозру, таку процесуальну дію може вчинити лише прокурор – процесуальний керівник у кримінальному провадженні.

Таким чином, повноваження повідомляти будь-якій особі про підозру, зокрема й спеціальним суб’єктам, пов’язуються виключно з наявністю у прокурора права процесуального керівництва досудовим розслідуванням (далі – процесуальне керівництво), що є визначальним, а отже первинним, оскільки випливає з нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування. Прокурор, який не здійснює прокурорського нагляду у конкретному кримінальному провадженні шляхом процесуального керівництва, не може нести процесуальної відповідальності за наслідки своїх дій, оскільки у процесуальному порядку не допущений до матеріалів провадження, а тому не в змозі дати оцінку наявності достатніх доказів та їх обґрунтованості для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Здійснення повідомлення про підозру спеціальним суб’єктам, згідно зі ст. 481 КПК виключно Генеральним прокурором (виконувачем обов’язків Генерального прокурора) його заступником, керівником регіональної прокуратури не є їх визначальним правом. Це є лише похідними повноваженнями у конкретному кримінальному провадженні, від первинного права, що випливає з процесуального керівництва у такому провадженні. Обмеження статтею 481 КПК переліку прокурорів – процесуальних керівників у кримінальному провадженні, що мають право повідомляти про підозру спеціальним суб’єктам, обумовлено особливим статусом останніх та гарантіями їх незалежності, що вимагає підвищення статусу прокурора процесуального керівника, який може повідомити про підозру цим особам.

За таких умов не можна погодитись з позицією ВПВС, наведеною у Постанові, що «для реалізації повноваження ані Генеральний прокурор, ані його заступник не повинні обов’язково здійснювати процесуальне керівництво у відповідному кримінальному провадженні щодо судді, оскільки чинне кримінальне процесуальне законодавство такої вимоги не встановлює». Таке твердження суду є наслідком помилкового і несистемного тлумачення кримінального процесуального закону, обумовленого відсутністю справжньої комплексної оцінки його приписів у їх взаємозв’язку.

Слідчий має право повідомляти особі про підозру лише за погодженням з прокурором, за умов: 1) здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, виключно віднесеного ст. 216 КПК до підслідності такого слідчого, та 2) визначення цього слідчого, у порядку п. 1 ч. 2 ст. 39 КПК, керівником органу досудового розслідування для здійснення досудового розслідування у даному кримінальному провадженні.

Таким чином, системний аналіз п. 15 ч. 1 ст. 3, статей 36, 40, ст. 216, ч. 1 ст. 276, статей 277, 481 КПК свідчить, що процесуальну дію у вигляді повідомлення про підозру особі може вчинити лише належний слідчий, до підслідності якого віднесене дане кримінальне провадження, за погодженням з прокурором процесуальним керівником, або прокурор – процесуальний керівник у кримінальному провадженні.

Повідомляти про підозру спеціальним суб’єктам, визначеним у ст. 480 КПК, може лише прокурор – процесуальний керівник, але не будь-який прокурор, визначений у п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України, а виключно вказаний у ст. 481 КПК. У даному випадку відсутня будь-яка колізія правових норм. Норми ст. 481 КПК є спеціальними по відношенню до викладених у п. 15 ч. 1 ст. 3 та п. 11 ч. 2 ст. 36 цього Кодексу лише в частині визначення конкретних службових осіб органів прокуратури як прокурорів, що є процесуальними керівниками у відповідному кримінальному провадженні, повноважних здійснювати відповідну процесуальну дію. При цьому не можна ст. 481 КПК вважати взагалі спеціальною щодо ч. 2 ст. 36 цього Кодексу.

У частині обов’язкового процесуального керівництва у кримінальному провадженні, як підстави для прийняття у ньому процесуального рішення та вчинення процесуальної дії у вигляді повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту, остання (ч. 2 ст. 36) містить приписи, які визначають первинні повноваження на повідомлення про підозру особі прокурором. Повноваження Генерального прокурора (виконувача обов’язки Генерального прокурора), його заступника, керівника регіональної прокуратури на повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту є похідними від процесуального керівництва прокурора у кримінальному провадженні.

Як вже зазначалось, згідно з ч. 1 ст. 37 КПК прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. При цьому слід привернути увагу, що з огляду на ч. 6 ст. 36 КПК, прокурор нижчого рівня не може змінити прокурора у конкретному кримінальному провадженні або групу прокурорів, коли вони визначені рішенням вищого прокурора.

Прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення (ч. 2 ст. 37 КПК).

Прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні іншим прокурором не процесуальним керівником можливе лише у випадках, передбачених частинами 4-5 ст. 36, ч. 3 ст. 37, ст. 313 КПК.

Перелік повноважень прокурора, що не є процесуальним керівником, на прийняття процесуальних рішень у кримінальному провадженні є виключним і не може тлумачитись поширювально.

Частина 3 ст. 37 КПК встановлює виключні випадки заміни процесуального керівника, зокрема, якщо прокурор, який у відповідному кримінальному провадженні здійснює повноваження прокурора, не може їх здійснювати через задоволення заяви про його відвід, тяжку хворобу, звільнення з органу прокуратури або з іншої поважної причини, що унеможливлює його участь у кримінальному провадженні, повноваження прокурора покладаються на іншого прокурора керівником відповідного органу прокуратури. У виняткових випадках повноваження прокурора можуть бути покладені керівником органу прокуратури на іншого прокурора цього органу прокуратури через неефективне здійснення прокурором нагляду за дотриманням законів під час проведення досудового розслідування.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 313 Кодексу, у разі скасування рішення або визнання незаконними вчиненої дії чи бездіяльності прокурор вищого рівня має право здійснити заміну одного прокурора на іншого з числа службових осіб органів прокуратури того самого рівня в досудовому провадженні, де було прийнято або вчинено незаконне рішення, дія чи бездіяльність.

Заміна процесуального керівника у кримінальному провадженні лише через необхідність повідомлення про підозру особі законом не передбачена. Закон, ч. 3 ст. 37, ч. 3 ст. 313 КПК, визначає виключні випадки заміни процесуального керівника на іншого, які пов’язує лише з неможливістю виконання останнім своїх повноважень через конкретні, визначені законом обставини, до яких не належить неможливість повідомити про підозру особі будь-яким прокурором.

Таким чином системний аналіз норм КПК призводить до висновку, що повідомлення про підозру особі може скласти лише належний слідчий у відповідному кримінальному провадженні, що віднесено до його підслідності, за погодженням з прокурором – процесуальним керівником, або прокурор – процесуальний керівник у даному кримінальному провадженні. Повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту може скласти лише відповідний прокурор, визначений у ст. 481 КПК за умов, що цей прокурор є процесуальним керівником у даному кримінальному провадженні.

Окремої уваги потребує дослідження питання повідомлення, згідно зі ст. 481 КПК, про підозру спеціальному суб’єкту  виконувачем обов’язків Генерального прокурора, а також першим заступником Генерального прокурора.

Процесуальні права Генерального прокурора набуває лише особа, що призначена Президентом України за згодою Верховної Ради України на посаду Генеральним прокурором або виконувачем обов’язків Генерального прокурора.

Законом України «Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб, яких призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України або Верховна Рада України за поданням Президента України», встановлений порядок, зокрема, тимчасового виконання обов’язків Генерального прокурора.

Зокрема, цей Закон визначає, що у разі відсутності особи, яку призначає на посаду за згодою Верховної Ради України Президент України, її обов’язки тимчасово, але не більше одного місяця, виконує перший заступник (а у разі його відсутності – заступник) цієї посадової особи, призначений конституційно легітимною особою.

Чинний КПК України не передбачає можливості делегування процесуальних повноважень Генерального прокурора, у тому числі й особі, що тимчасово виконує його обов’язки. Отже, особа із правовим статусом «тимчасово виконуючий обов’язки Генерального прокурора» не наділена повноваженнями здійснювати повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту.

За таких умов, перший заступник (заступник) Генерального прокурора, на якого рішенням Генерального прокурора покладається саме тимчасове виконання обов’язків, не набуває процесуальних прав виконувача обов’язків Генерального прокурора, у розумінні ст. 481 КПК.

Статтею 481 КПК до переліку прокурорів, які мають здійснювати повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту, не включений перший заступник Генерального прокурора.

Згідно зі ст. 277 КПК повідомлення про підозру має містити такі відомості, зокрема, прізвище та посаду слідчого, прокурора, який здійснює повідомлення (п. 1 абз. 2 ч. 1), підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення (п. 8 абз. 2 ч. 1). Отже, зі змісту норми випливає, що у обох випадках йдеться про одну й ту саму особу слідчого, прокурора. Більш того, за структурою повідомлення про підозру, визначеною у Кодексі і навіть пронумерованою на пункти, підпис слідчого, прокурора, який здійснив повідомлення про підозру, йде після прав підозрюваного (п. 7 абз. 2 ч. 1). Відповідно до ч. 8 ст. 42 КПК вручення належної пам’ятки про процесуальні права підозрюваного та його обов’язки, провадиться особою, яка здійснює повідомлення про підозру.

Тому, роз’ясняти зміст підозри та права підозрюваного має виключно слідчий, прокурор, який прийняв процесуальне рішення – склав, тобто здійснює, повідомлення. Вручення повідомлення про підозру як процесуальну дію не може вчиняти особа, яка не складала повідомлення про підозру. Це випливає з ч. 2 ст. 276 КПК, за якою до осіб, що не наділені правом повідомляти про підозру але мають право повідомляти права затриманій особі – підозрюваному, віднесені лише службові особи, які згідно із законом затримали таку особу. Інші випадки роз’яснення прав підозрюваного службовою особою, що не здійснює повідомлення, Кодексом не передбачені. Відповідно до ч. 3 ст. 276 КПК після повідомлення про права слідчий, прокурор або інша уповноважена службова особа (йдеться про особу, якій законом надано право здійснювати затримання, авт.) на прохання підозрюваного зобов’язані детально роз’яснити кожне із зазначених прав. Таким чином ст. 276 КПК не передбачає можливості роз’яснення прав підозрюваному будь-якою службовою особою, окрім тієї, що склала відповідне повідомлення про підозру або затримала таку особу.

Слова «здійснення» та «реалізація» є синонімами. Академічний тлумачний словник української мови під «здійсненням» розуміє запровадження, втілення в життя, робити що-небудь дійсним, реальним; виконувати, робити і т. ін. що-небудь. Отже, за буквальним (адекватним) тлумаченням норми, здійснення повідомлення про підозру – це втілення даного повідомлення у життя, зроблення його дійсним, а це можливо лише шляхом його вручення відповідній підозрюваній особі.

Як зазначалось, де-факто, повідомлення про підозру є комплексним нерозривним поєднанням процесуального рішення у вигляді складання письмового повідомлення та процесуальної дії у формі власне здійснення повідомлення шляхом його вручення.

Виходячи з вищенаведеного процесуальну дію по здійсненню повідомлення про підозру, яка включає до себе складання і вручення такого письмового повідомлення, має (може) вчинити виключно одна і та ж службова/процесуальна особа, що має відповідні процесуальні повноваження здійснювати повідомлення особи про підозру.

Виходячи з ч. 1 ст. 111 КПК повідомлення (яким також є і повідомлення про підозру особі) є процесуальною дією (однією дією, а не кількома діями), за допомогою якої слідчий, прокурор повідомляє певного учасника кримінального провадження про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію. Отже, вказана кримінальна процесуальна норма також підтверджує висновок, що процесуальна дія у вигляді повідомлення про підозру може бути вчинена виключно однією і тією самою особою (неможливо розпочинати процесуальну/слідчу дію однією особою, а закінчувати її іншою особою) і вона вважається закінченою (належно вчиненою) виключно після повідомлення відповідній особі про це шляхом вручення їй належного повідомлення про підозру.

Щодо повідомлення про підозру спеціальним суб’єктам, вказаним у ст. 480 КПК, слід виокремлювати вчинення таких процесуальних дій до набуття чинності ст. 481 КПК, в редакції Закону №187-ХІ від 04.10.2019 і після вступу в дію даного Закону.

Зокрема, цим Законом статтю 481 КПК доповнено частиною другою, відповідно до якої Генеральний прокурор (виконувач обов`язків Генерального прокурора), його заступник, керівник регіональної прокуратури може доручити іншим прокурорам здійснити письмове повідомлення про підозру особам, визначеним частиною першою цієї статті, у порядку, передбаченому частинами першою і другою статті 278 цього Кодексу.

Таким чином, законодавець прямо передбачив можливість делегування зазначеними посадовими особами іншим прокурорам функції безпосереднього вручення цього повідомлення у порядку, визначеному ст. 278 КПК.

При цьому слід мати на увазі, що таке делегування можливе лише прокурору, уповноваженому належним чином здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням у конкретному кримінальному провадженні.

За таких умов не можна погодитись з висновком, наведеним у Постанові ВПВС, що Генеральний прокурор або його заступник можуть доручити вручення прийнятого (складеного) та підписаного ними повідомлення про підозру суб’єкту, уповноваженому (авт., будь-якому уповноваженому суб’єкту) здійснювати процесуальні дії у конкретному кримінальному провадженні. Оскільки здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні можуть і слідчі, проте закон не надав Генеральному прокурору або його заступнику права делегувати такі свої повноваження слідчим.

Також не можна погодитись з висновком, наведеним у Постанові ВПВС, що Генеральний прокурор або його заступник могли доручити слідчому або іншому прокурору вручити судді повідомлення про підозру (в редакції ст. 481 КПК до прийняття Закону №187-ХІ від 04.10.2019). Це обумовлено вищевикладеними обставинами, які свідчать, що кримінальний процесуальний закон не надавав Генеральному прокурору чи його заступнику права доручити виконання цієї функції іншим особам. Отже, відповідно до ст. 19 Конституції України Генеральний прокурор або його заступник не могли вчиняти дії, повноваження на вчинення яких у них були відсутні. Про відсутність таких повноважень свідчить також факт прийняття Закону №187-ХІ від 04.10.2019, який і спрямований саме на врегулювання питання можливості делегування повноважень на вручення повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту іншим прокурором у кримінальному провадженні.

Таким чином, відповідні прокурори, вказані у ст. 481 КПК, – процесуальні керівники у кримінальному провадженні до набуття чинності Законом №187-ХІ від 04.10.2019 не могли доручити вручення складеного ними повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту іншому прокурору через вищенаведене.

У кримінальних провадженнях, які здійснюються не відносно спеціальних суб’єктів чинним КПК, взагалі не передбачено право доручити вручення повідомлення про підозру іншому прокурору/слідчому, через вищевказані обставини. Крім того, прокурори не можуть доручити вручення складеного ними повідомлення про підозру  слідчому також ще й через те, що згідно з ч. 4 ст. 22, абз. 1 ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 278 КПК слідчий має право вручати складене виключно ним самим і погоджене з прокурором повідомлення про підозру. Слідчий не може доручити вручити складене ним повідомлення про підозру іншому слідчому через відсутність у останнього таких процесуальних повноважень (див. ч. 2 ст. 40 КПК).

Окремої уваги потребує дослідження питання способу надання доручення Генеральним прокурором (виконувачем обов’язків Генерального прокурора), його заступником, керівником регіональної прокуратури іншим прокурорам здійснити повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту.

Очевидно, що під поняттям «доручення» законодавець мав на увазі відповідне процесуальне рішення, оскільки іншого механізму реалізації своїх повноважень прокурором у кримінальному провадженні КПК не передбачено.  Зокрема, згідно зі ст. 110 КПК процесуальним рішенням є всі рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. Рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне.

Отже, «доручення» Генерального прокурора (виконувача обов’язків Генерального прокурора), його заступника, керівника регіональної прокуратури іншим прокурорам здійснити повідомлення про підозру спеціальному суб’єкту повинно оформлюватися виключно у формі постанови, яка має містити складові, визначені у ч. 5 ст. 110 КПК. У випадку недотримання такої форми актуалізації доручення, воно має вважатися неналежним процесуальним рішенням, що згідно зі ст. 9 КПК не породжує відповідних правових наслідків.

З аналізу змісту статей 42, 277 КПК України випливає, що процесуального статусу підозрюваного (окрім випадку затримання), особа набуває не після складання тексту відповідного повідомлення, а лише після його належного вручення. Саме з цим моментом пов’язується набуття особою відповідних процесуальних прав після їх роз’яснення слідчим, прокурором.

Відповідно до ст. 278 КПК письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором (оскільки після слова «складення» немає коми, воно має читатися, як складення самим слідчим або прокурором, пов’язаними словами є «складення слідчим або прокурором», а не «вручення слідчим або прокурором»), а у випадку неможливості такого вручення – у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.

Отже, повідомлення про підозру повинно бути вручено особисто або, у випадку неможливості такого вручення через невстановлення місцезнаходження особи, має бути вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений у ст. 135 КПК, для вручення повідомлень, виключно в день його складення. При цьому, відповідно до ст. 135 КПК, повідомлення про підозру вважається належно відправленим для вручення лише у випадку направлення оригіналу такого повідомлення поштою за місцем проживання особи. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повідомлення про підозру для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім’ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи (ч. 2 ст. 135 КПК).

Таким чином, спрямування повідомлення про підозру на іншу адресу поштою або його спрямування електронною поштою чи факсимільним зв’язком, по телефону чи телеграмою не може вважатися належним врученням особі повідомлення про підозру. Відсутність підтвердження вручення повідомлення про підозру, спрямованого за місцем проживання, особам, виключний перелік яких вказаний у ч. 2 ст. 135 КПК, свідчить про невиконання кримінальних процесуальних приписів щодо належного вручення такого повідомлення особі, місцезнаходження якої не встановлено, і звісно також не може вважатися належним врученням повідомлення.

Повідомлення про підозру особі, яка проживає за кордоном, вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого – за допомогою дипломатичного (консульського) представника (ч. 7 ст. 135 КПК).

Аналогічна позиція щодо особистого вручення повідомлення про підозру особі випливає з правозастосовчої практики Європейського суду з прав людини. Зокрема цей Суд визначив «кримінальне обвинувачення» як «офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про те, що ця особа вчинила кримінальне діяння» (див. рішення у справі «Екле проти Німеччини» від 15.07.1982, параграф 73).

Якщо у день складення повідомлення про підозру не вручено належною процесуальною особою або належним чином не відправлене для вручення, відповідний слідчий, прокурор втрачає право на його вручення, а це повідомлення вже не може бути вручено особі.

Такий висновок випливає з такго. Законом визначений конкретний строк для чинності повноважень на вчинення процесуальної дії. Отже сплив такого строку припиняє відповідні повноваження (позбавляє слідчого, прокурора права вчиняти процесуальні дії), а відповідно й втрачає чинність процесуальне рішення у вигляді письмового повідомлення про підозру, оскільки воно вже не може бути вручене особі.

Зокрема, відповідно до ст. 113 КПК процесуальні строки – це встановлені законом або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межах яких учасники кримінального провадження зобов’язані (мають право) приймати процесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії. Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного  відповідним положенням даного Кодексу. Цього вимагає також ст. 116 Кодексу, у якій зазначається, що процесуальні дії мають виконуватися у встановлені даним Кодексом строки.

Тому вручення особі повідомлення про підозру наступного дня за днем його складення є недійсною процесуальною дією, виконаною (вчиненою) поза граничним строком, а отже за відсутності права на її вчинення.

Такої позиції, очевидно, дотримується й ВПВС, яка у Постанові  зазначила: «необхідно враховувати порядок вручення підозри, встановлений у статті 278 КПК України. Так, за частинами першою – третьою статті 278 КПК України письмове повідомлення про підозру повинно бути врученим у день його складення, а в разі, якщо особа затримана, то повідомлення про підозру вручається їй не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. У разі необхідності вручити повідомлення про підозру одночасно декільком суддям може виникнути ситуація, за якої дотримання відповідних часових меж буде ускладнене або унеможливлене, оскільки відповідні адресати для вручення можуть знаходитися у різних територіально віддалених місцях або ж своєю поведінкою можуть ускладнювати реалізацію процедури такого вручення».

Тому своєчасне невручення повідомлення про підозру самій особі належним слідчим чи прокурором (до 24 годин дня його складання, згідно з ч. 3 ст. 115 КПК) чи ненаправлення його належним чином за місцем проживання особи для вручення (до закінчення роботи поштових відділень у день складення повідомлення про підозру, згідно зі ст. 116 КПК України) має своїм наслідком невиконання обов’язку щодо вручення підозри особі слідчим, прокурором у встановлений проміжок часу та втрату права на його вручення, а також і втрату чинності самого повідомлення, оскільки воно вже не може бути вручене особі. Подальше вручення особі даного повідомлення є незаконною процесуальною дією, яка має наслідком її недійсність, що відповідно до ст. 7 КПК не породжує жодних правових наслідків для особи, яка у такому випадку відповідно не набуває процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні, оскільки підозрюваним стає лише особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК, повідомлено про підозру шляхом належного вручення такого повідомлення.

Стаття 117 КПК допускає поновлення пропущеного із поважних причин процесуального строку ухвалою слідчого судді або суду за клопотанням заінтересованої особи. Проте, виходячи зі змісту ч. 3 цієї статті, у кримінальному провадженні можуть бути поновлені лише процесуальні строки, пов’язані з оскарженням відповідного процесуального рішення, що виконується. Повідомлення про підозру не відноситься до таких випадків, а отже пропущений строк його вручення особі не може бути поновлений судом.

Щодо особи, яка не набула процесуального статусу підозрюваного, звісно не може здійснюватися зміна раніше повідомленої підозри. Такій особі не може бути повідомлено нову підозру, через відсутність «старої» підозри.

Повторне вручення особі такого самого повідомлення про підозру не може бути здійснено, оскільки це не передбачено КПК.

Виходячи зі змісту ст. 42, п. 3 ч. 4 ст. 291 КПК обвинуваченим (підсудним) стає підозрюваний, обвинувальний акт щодо якого переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 Кодексу.

Таким чином у випадку неналежного здійснення повідомлення особі про підозру і не набуття нею процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні така особа, враховуючи викладені обставини, не може набути статусу обвинуваченого і підсудного навіть за умов складення щодо неї обвинувального акта.