Електронна черга: нюанси подання е-доказів.

Положення процесуальних кодексів у частині регулювання інституту електронних доказів потребують якісного доопрацювання з усуненням відповідних прогалин

У процесі розробки проектів нових процесуальних кодексів одним із завдань було розширення можливостей учасників справи при доказуванні своїх вимог або заперечень. З урахуванням широкого використання інформаційних технологій у сучасному житті до кодексів були внесені положення про електронні докази. Сьогодні, коли відповідні норми пройшли перевірку правозастосуванням, можна підбити перші підсумки та окреслити проблеми, пов’язані з використанням електронних доказів на практиці.

Оригінал чи копія

Перш за все, треба відзначити, що положення кодексів не містять визначення поняття «оригінал» електронного доказу та його співвідношення з електронною копією, що провокує різні підходи судів до розуміння цих категорій. Також у нормах кодексів прямо не передбачений порядок посвідчення паперових копій електронних доказів, що призводить до неоднозначного трактування відповідних положень на практиці.

Так, відповідно до статті 96 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, статті 100 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, статті 99 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, які мають значення для справи, зокрема, електронні документи (текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.

З цього визначення можна припустити, що оригіналом електронного доказу вважається лише первинна інформація в електронній (цифровій) формі, яка є основою для відтворення і копіювання. При цьому надзвичайно важливо не плутати оригінал електронного доказу як засіб доказування з матеріальним носієм інформації, на якому такий доказ розміщено.

У цьому контексті доречно проаналізувати положення статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», за умовами якої оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов’язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».

Зазначена норма створює певні труднощі на практиці, оскільки за приписами процесуальних кодексів електронним цифровим підписом має засвідчуватись лише електронна копія електронного документа, тоді як подібних вимог до оригіналу не передбачено. При цьому залишається відкритим питання про засвідчення електронним цифровим підписом відео- та аудіозаписів.

Паперові копії

Враховуючи наявність труднощів з поданням електронних копій електронних доказів, більш доцільним видається їх подання в паперових копіях. При цьому треба пам’ятати про необхідність посвідчення таких копій. Воно має відбуватись у порядку, передбаченому законом. Однак закону, який визначав би такий порядок, наразі немає. Більше того, не зрозумілим видається те, чому законодавець використав термін «посвідчення» паперових копій, адже будь-які інші копії доказів за текстом кодексів підлягають «засвідченню».

Якщо припустити, що таке формулювання використане без особливої мети та у цьому випадку має таке ж значення, як і «засвідчення», то є підстави для застосування положень Національного стандарту України ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлювання документів», згідно з яким відмітка про засвідчення копії документа складається зі слів «Згідно з оригіналом», найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціала(-ів) та прізвища і дати засвідчення копії.

Можливість застосування зазначеного стандарту підтверджується Законом України «Про інформацію», за умовами якого документ — це матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі й просторі. Тобто, паперова копія електронного доказу за своїми ознаками цілком відповідає властивостям документа в розумінні Закону України «Про інформацію», а тому може бути засвідчена в порядку ДСТУ 4163-2003.

Зазначити місцезнаходження

Необхідно пам’ятати про ще одну обов’язкову умову подачі копії електронного доказу — зазначення місцезнаходження оригіналу. Наприклад, у разі використання веб-сторінки оригіналом електронного доказу є інформація, розміщена в інтернеті. Тому при поданні паперової копії сторінки (так званої роздруківки) доцільно вказати, що оригінал такого доказу, тобто відповідна інформація, знаходиться в інтернеті, та зазначити посилання, за яким така інформація доступна.

Звичайно, під час перевірки оригіналу електронного доказу може виявитись, що інформація, наведена в паперовій копії, не відповідає оригіналу. Для мінімізації відповідних ризиків доцільно використати спеціальні веб-сайти чи програми, за допомогою яких автоматично створюються архівні копії веб-сайтів, а також зберігати таку сторінку на окремому носії інформації. Такі заходи допоможуть забезпечити можливість доведення достовірності паперової копії електронного доказу, що є особливо важливим у справах, де поширення інформації в інтернеті має вирішальне значення (дифамаційні спори, захист прав інтелектуальної власності тощо).

Сумніви у достовірності електронних доказів завжди були перепоною на шляху їх використання. У цьому контексті позитивною видається постанова Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 914/2505/17, яка є чи не єдиним рішенням найвищого судового органу із зазначеного питання.

У цій справі суди попередніх інстанцій зазначили, що роздруківка електронного листування є неналежним та недопустимим доказом у справі, оскільки не підтверджує факту надсилання конкретних документів у конкретну дату. Верховний Суд не погодився з такими висновками, зазначивши, що вони не відповідають приписам статті 8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», оскільки сила електронного документа як доказу не може бути заперечена винятково через те, що він має електронну форму та не підтверджується додатково показами свідків (учасників переписки).

Попри наявність такої судової практики, не варто нехтувати процесуальними інструментами, здатними доповнити доказову силу поданих електронних доказів. Так, наприклад, згідно з новими кодексами суд може оглянути веб-сайт (сторінку), інші місця збереження даних у мережі інтернет з метою встановлення та фіксування їх змісту.

Утім, треба визнати, що іноді суди використовували подібні інструменти ще до проведення судової реформи. Так, наприклад, у 2016 році Комінтернівський районний суд м. Харкова, розглядаючи справу № 641/5091/16-ц, за участю спеціаліста оглянув веб-сайт, на якому були розміщені товари позивача, та поклав результати такого огляду в основу свого рішення, яким стягнув компенсацію за порушення авторських прав. Проте не завжди подібні новаторські рішення успішно проходили перевірку апеляційним чи касаційним провадженням.

Безумовно, положення процесуальних кодексів у частині регулювання інституту електронних доказів потребують якісного доопрацювання з усуненням відповідних прогалин. При цьому, оскільки питання дослідження й оцінки доказів не належать до компетенції касаційного суду, було б дивним покладати всі сподівання на удосконалення механізму доказування в цій частині саме на Верховний Суд, тому оптимальним шляхом подальшого розвитку механізму доказування вбачається внесення змін до відповідних норм процесуальних кодексів.

Олексій КОТ
керуючий партнер ЮФ «Антіка», д.ю.н., м. Київ

Максим КОРЧАГІН
партнер ЮФ «Антіка», к.ю.н., м. Київ

Спеціально для «Судового вісника»