Про основні засади обов’язкового постановлення господарським судом письмових ухвал, які не передбачені статтею 255 ГПК України

Внесення Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII змін до Конституції України щодо правосуддя, а також набрання чинності нової редакції Господарського процесуального кодексу України з 15 грудня 2017 року спричинило виникнення в практиці господарських судів нових колізій та проблем, однією з яких є недостатньо чітке розмежування випадків, у яких господарський суд постановляє ухвали, які оформляються окремим письмовим документом, та протокольні ухвали, які постановляються в судовому засіданні, не виходячи до нарадчої кімнати.

Виникнення такої проблеми зумовлено як недостатніми повнотою та ясністю окремих норм ГПК України з даного питання, так і вузьким, буквальним розумінням суддями таких норм ГПК України окремо від загальних засад судочинства та інших кореспондуючих норм, що в результаті призводить до того, що господарські суди в однакових ситуаціях по-різному застосовують одні й ті ж норми ГПК України, мотивуючи свої ухвали неврегульованістю такого питання у ГПК України або з інших надуманих мотивів.

Цілком природньо, що при всіх своїх значних перевагах новий ГПК України не може врегулювати абсолютно всі випадки та передбачити детальні відповіді на всі процедурні питання, що виникають в ході розгляду справи.

Однак, спрощене, буквальне розуміння суддями окремих норм нової редакції ГПК України та таке їх застосування без врахування основних засад господарського судочинства є неприйнятними, і на практиці призводить до порушення процедури вирішення спору, а також прав учасників справи на справедливий суд.

Однією з гарантій права на справедливий суд є розгляд та вирішення господарським судом першої інстанції відповідних процедурних питань шляхом постановлення ухвал у визначених ГПК України формах – письмовій (як окремого документу) або протокольній.

Враховуючи, що право на справедливий суд буде ефективним лише за умови, що заяви учасників справи були розглянуті судом за процедурою, яка визначена відповідним процесуальним законом, тому в контексті «процесуальної» справедливості важливе значення для забезпечення прав учасників справи має правильне та чітке розмежування визначених законом випадків, у яких ухвали оформлюються окремим документом, від інших випадків, у яких в судовому засіданні, не виходячи до нарадчої кімнати, постановляються протокольні ухвали.

Як свідчить неоднозначна та суперечлива судова практика, господарські суди не завжди правильно розуміють правові підстави постановлення письмових та протокольних ухвал та не завжди правильно розрізняють, у яких випадках постановляються лише протокольні ухвали, а у яких –письмові ухвали.

Наприклад, ухвалою про закриття провадження в частині від 14.05.2018 року Господарського суду міста Києва по справі № 910/18879/16, яка розміщена за адресою http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/74159129 та постановлена у нарадчій кімнаті у підготовчому засіданні, закрито провадження у справі за позовом Публічного акціонерного товариства “Банк “Фінанси та Кредит” в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ “Банк “Фінанси та Кредит” Валендюка В.С. до Товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресгруп”, Приватного акціонерного товариства “Росава”, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – Фонд гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення 386 075 895,54 грн. в частині позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю “Прогресгруп” кредитної заборгованості у сумі 112 216 336,41 грн. та кредитної заборгованості у сумі 272 859 559,13 грн.

Однак, 04 червня 2018 року по тій самій справі № 910/18879/16 Господарським судом міста Києва у тому ж складі суду у підготовчому засіданні були розглянуті дві інші заяви відповідача ПрАТ «Росава» про закриття провадження у справі з інших підстав, за результатом розгляду яких господарський суд без виходу до нарадчої кімнати постановив дві протокольні ухвали про відмову у задоволенні заяви про закриття провадження у справі, які не були письмово оформлені як окремі документи.

Постановлення таких двох протокольних ухвал без виходу до нарадчої кімнати та без їх оформлення як окремих письмових документів по справі №910/18879/16 господарський суд мотивував тим, що, на думку суду, новим ГПК України у таких випадках нібито не передбачено оформлення ухвали про відмову у закритті провадження у справі як окремого документу.

Найгіршим у цій ситуації є масовість подібних аналогічних випадків у практиці господарських судів щодо вирішення процедурних питань.

Такий спрощений підхід вбачається хибним, є наслідком вірогідного нерозуміння принципів верховенства права, пропорційності та рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, та не враховує таке.

Відповідно до частини першої статті 11 ГПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Як у теорії, так і на практиці принцип верховенства права полягає у тому, що лише закон має регламентувати порядок здійснення судочинства у господарських судах, а суди і судді повинні діяти виключно в рамках законів (якими у даному випадку є Конституція України та чинна редакція ГПК України).

Виходячи з принципу верховенства права, обов’язковою правовою підставою постановлення господарським судом протокольної ухвали про відмову у закритті провадження у справі має бути чітка норма закону, якою би це було передбачено, а не думка чи помилкове уявлення про те, що законом нібито не передбачено оформлення письмової ухвали у даному випадку.

За загальним правилом, яке передбачено частиною четвертою статті 233 ГПК України, ухвали суду, які оформлюються окремим документом, постановляються в нарадчій кімнаті, інші ухвали суд може постановити, не виходячи до нарадчої кімнати.

Відповідно до частини п’ятої статті 233 ГПК України, ухвали суду, постановлені окремим документом, підписуються суддею (суддями) і приєднуються до справи. Ухвали, постановлені судом, не виходячи до нарадчої кімнати, заносяться до протоколу судового засідання.

Аналіз нової редакції ГПК України дозволяє дійти висновку, що він не містить спеціальної норми про те, що ухвала про відмову у закритті провадження постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати, та заноситься до протоколу судового засідання.

Виходячи з принципу верховенства права, статті 233, 254 та 255 ГПК України та інші його норми не слугують достатніми правовими підставами для висновків про те, що новим ГПК України не передбачено оформлення ухвали про відмову у закритті провадження у справі як окремого документу, або що ухвала про відмову у закритті провадження у справі не повинна постановлятися в нарадчій кімнаті та оформлюватися окремим письмовим документом.

Критерій віднесення або невіднесення ухвал суду першої інстанції до переліку ухвал, які зазначені у частині першій статті 255 ГПК України не може бути застосований для виправдання застосованого Господарським судом міста Києва по справі №910/18879/16 підходу.

По-перше, не слід ототожнювати оскарження ухвали в апеляційному порядку з її оформленням відповідно до принципів верховенства права, «процесуальної» пропорційності та рівності учасників судового процесу перед законом і судом, які випливають з вимог статей 2, 3, 7 та 15 ГПК України та статті 129 Конституції України, та, по-друге, про що вже зазначалося вище ГПК України взагалі не містить норми про те, що ухвала про відмову у закритті провадження постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати, та заноситься до протоколу судового засідання.

Судова практика ЄСПЛ визначає принцип пропорційності як невід’ємну складову та інструмент верховенства права, адже як в матеріальному, так і в процесуальному аспектах, ці принципи є взаємопов’язаними. Їх зв’язок полягає у тому, принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип пропорційності, натомість принцип пропорційності є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком.

Процесуальний аспект принципу пропорційності як основної засади господарського судочинства розкривається у статті 15 ГПК України, відповідно до якої, суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов’язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В практиці ЄСПЛ пропорційність розглядається як дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав людини, враховуючи, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що держава має право встановлювати певні обмеження права осіб на доступ до суду; такі обмеження мають переслідувати легітимну мету, не порушувати саму сутність цього права, а між цією метою і запровадженими заходами має існувати пропорційне співвідношення (пункт 57 Рішення у справі «Ашингдейн проти Сполученого Королівства» від 28 травня 1985 року, пункт 96 Рішення у справі «Кромбах проти Франції» від 13 лютого 2001 року).

Тому випадки постановлення протокольних ухвал, наслідком чого є неоформлення господарським судом письмової ухвали з даного питання, слід аналізувати також з точки зору допустимих обмежень інтересів учасників справи.

Аналіз статті 233 ГПК України у взаємозв’язку зі статтями 254 та 255 ГПК України дозволяє дійти висновку, що всебічне та повне вирішення питання про закриття провадження у справі включає елемент міркувань суду щодо закриття провадження у справі, так і одночасно з цим – міркувань суду щодо відмови у задоволенні відповідної заяви учасника справи про закриття провадження у справі, у зв’язку з чим ці такі міркування взаємопов’язані, стосуються одного й того предмету, і не можуть бути розглянуті окремо.

У зв’язку з наявністю спільного елементу, постановлення процесуальної ухвали, наприклад, про відмову у закритті провадження у справі, явно порушує рівновагу та баланс інтересів учасників справи та інтересів правосуддя порівняно з постановленням ухвали про закриття провадження у справі.

Тому постановлення процесуальної ухвали у такому випадку є невиправданим з точки зору допустимих обмежень інтересів учасників справи.

Виходячи з процесуального аспекту пропорційності та верховенства права, керуючись статтями 2, 15 ГПК України, а також статтями 233, 254, 255 ГПК України, ухвалу про відмову у задоволенні заяви про закриття провадження у справі господарський суд повинен постановляти в аналогічний спосіб та формі, що і ухвалу про закриття провадження у справі.

Крім того, господарські суди не в достатній мірі враховують вимоги статті 3 ГПК України, відповідно до якої, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право”, Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Тому важливе значення для розмежування випадків прийняття господарським судом письмових та протокольних ухвал у господарському процесі мають конституційні засади судочинства, які визначені статтею 129 Конституції України, а також актуальні Рішення Конституційного Суду України, в яких дається їх офіційне тлумачення.

Статтею 129 Конституції України як в редакції, що діяла включно до 29 вересня 2016 року, так і в редакції з дня набрання чинності Законом № 1401-VIII від 02.06.2016 року (з 30 вересня 2016 року), передбачено однією з основних засад судочинства рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

З незмінності цієї основної засади випливає висновок про те, що викладення статті 129 Конституції України в новій редакції Законом № 1401-VIII від 02.06.2016 року по суті жодною мірою не вплинуло на необхідність врахування рішень Конституційного Суду України, в яких офіційно тлумачиться ця конституційна засада судочинства.

Не змінивши цю основну засаду, законодавець фактично підтвердив актуальність її офіційних тлумачень у відповідних Рішеннях Конституційного Суду України, адже «тіло» цієї основної засади залишилось таким же.

Відхід від раніше висловленого Конституційним Судом України офіційного тлумачення цієї основної засади судочинства був би виправданий лише у випадку, якщо Конституційний Суд України висловив іншу, відмінну, правову позицію у своєму рішенні щодо офіційного тлумачення нової редакції статті 129 Конституції України та зазначених в ній основних засад судочинства.

Оскільки ця основна засада судочинства включена до нової редакції статті 129 Конституції України, а виключно до повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення Конституції України (стаття 7 Закону України «Про Конституційний Суд України»), тому необхідно враховувати її офіційне тлумачення у відповідних рішеннях Конституційного Суду України.

Зокрема, в Рішенні від 08 липня 2010 року у справі № 1-43/2010 Конституційний Суд України дійшов висновку, що апеляційному оскарженню підлягають як ухвали про роз’яснення рішення суду, так і ухвали про відмову в його роз’ясненні. Відмова у реалізації такої можливості може призвести до порушення конституційних засад судочинства – рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

В цьому контексті необхідно врахувати також Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2010 року у справі № 1-30/2010, в якому зроблено правовий висновок про те, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і ухвали, якими відмовлено в забезпеченні позову і скасуванні забезпечення позову. Згідно з даним рішенням КСУ, таке розуміння узгоджується з положенням пункту 2 частини третьої статті 129  Конституції України, яким гарантується рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Аналіз чинної редакції статті 129 Конституції України, Рішень Конституційного Суду України від 28 квітня 2010 року у справі № 1-30/2010 та від 08 липня 2010 року у справі № 1-43/2010 у сукупністю зі статтями 2, 7 та 11 ГПК України дозволяє дійти висновку, що в господарському процесі конституційний принцип рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом на практиці реалізується в тому числі таким чином, що якщо згідно з вимогами ГПК України господарським судом повинна бути оформлена письмово як окремий документ та постановлена ухвала, якою вирішено відповідне процесуальне питання (вчинена процесуальна дія), то виключно у такий саме спосіб та процесуальній формі господарський суд повинен постановити ухвалу про відмову у вирішенні такого процесуального питання (вчиненні такої процесуальної дії).

І навпаки, якщо згідно з вимогами ГПК України, господарським судом повинна бути оформлена письмово як окремий документ та постановлена ухвала про відмову у вчиненні відповідної процесуальної дії, то виключно у такий саме спосіб та процесуальній формі господарський суд повинен постановити ухвалу про вчинення такої процесуальної дії.

Процесуальна рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом є фундаментальною засадою господарського судочинства, яка поширюється не лише на учасників справи чи окремі норми ГПК України, а на весь господарський процес в цілому, в тому числі, але не виключно на процедуру постановлення та вимоги щодо оформлення господарським судом відповідних ухвал, що є однією з форм реалізації та забезпечення державою права учасників справи на справедливий суд.

Тому з позиції принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, між ухвалою, наприклад, про закриття провадження у справі та ухвалою про відмову у закритті провадження у справі немає і не може бути жодних формальних відмінностей, за винятком змісту викладених в них мотивів та висновків господарського суду щодо їх постановлення, що і мав на увазі КСУ у зазначених вище рішеннях.

Така дія цього принципу стосується і всіх інших ухвал, які прямо не передбачені статтею 255 чи іншою нормою ГПК України, однак в яких господарським судом вирішуються процедурні питання, що пов’язані чи стосуються одного й того предмету, або не можуть бути розглянуті окремо від процедурних питань, що вирішуються ухвалою, для якої ГПК України передбачена письмова форма, зокрема, ухвали про видачу судового наказу; про відмову у скасуванні ухвали про забезпечення доказів; про відмову у забезпеченні позову, про відмову у заміні заходу забезпечення позову; про відмову у зустрічному забезпеченні, зміні чи скасуванні зустрічного забезпечення; про поновлення або продовження пропущеного процесуального строку; про відмову у затвердженні мирової угоди;  про відмову у призначенні експертизи; про відмову у зупиненні провадження у справі; про відмову у закритті провадження у справі; про відмову у залишенні позову (заяви) без розгляду; про відмову у винесенні окремої ухвали; про відмову щодо відстрочки або розстрочки виконання рішення, ухвали, постанови, зміни способу та порядку їх виконання; про відмову у зверненні стягнення на грошові кошти, що належать іншим особам, чи нерухоме майно, право власності на яке не зареєстровано в установленому законом порядку; про відмову у тимчасовому обмеженні у праві виїзду за межі України; про відмову у визначенні частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами; про відкриття провадження у справі про скасування рішення третейського суду, та інших ухвал.

Незабезпечення господарським судом «процесуальної» справедливості порушує справедливість процесу з точки зору прав учасників справи, що матиме свою ціну для держави, оскільки відповідно до практики ЄСПЛ як джерела права, саме на державу покладається обов’язок забезпечувати виконання вимог «справедливого суду» Конвенції у кожній окремій справі (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands (Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів), § 33), а за змістом статті 6 § 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, справедливість проваджень завжди оцінюється їх розглядом в цілому для того, щоб окрема помилка не порушувала справедливість усього провадження (Miroļubovs and Others v. Latvia (Миролюбов та інші проти Латвії), § 103).

Не постановлення господарським судом письмової ухвали, так само, як і постановлення господарським судом протокольної ухвали у випадку, коли суд повинен був оформити письмову ухвалу як окремий документ, є відмовою у правосудді та порушує одночасно як право учасників справи на справедливий суд (стаття 6 Конвенції), так і право на судовий захист, яке передбачене статтею 55 Конституції України, згідно з якою права і свободи людини і громадянина  захищаються судом.

Та обставина, що новою редакцією ГПК України в якості механізму ефективного захисту прав учасника справи в таких випадках прямо не передбачено оскарження протокольної ухвали до апеляційного суду, не означає відсутність в учасника справи інших доступних та ефективних засобів судового захисту.

Оскільки відповідно до практики ЄСПЛ як джерела права, право на справедливий судовий розгляд, що гарантується Статтею 6 § 1, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49), то одним з таких доступних засобів ефективного судового захисту прав учасників справи, за допомогою якого господарському суду певною мірою надається можливість виправити допущені очевидні помилки та самостійно усунути допущені порушення, не перекладаючи цю функцію на суди вищестоящих інстанцій, могло би бути вжиття заходів щодо колегіального розгляду справи, що, однак, не може розглядатися як панацея.

З іншого боку, неоднозначна судова практика у питанні розмежування випадків постановлення господарським судом протокольних та письмових ухвал ставить учасників справи у стан правової невизначеності, що є недопустимим у відповідності до змісту та сутності принципів верховенства права та законності, а також порушує право учасника на справедливий суд.

Відсутність в окремих нормах ГПК України критеріїв розмежування протокольних та письмових ухвал господарського суду не звільняє господарський суд від належного обгрунтування своїх процесуальних дій в кожному конкретному випадку.

Оскільки окремі норми ГПК України не містять передбачувані та зрозумілі критерії розмежування протокольних та письмових ухвал господарського суду, тому слід виходити з таких визначених частиною третьою статті 2 ГПК України основних засад (принципів) господарського судочинства як верховенство права, пропорційність та рівність учасників судового процесу перед законом і судом, остання з яких є основною засадою судочинства також згідно зі статтею 129 Конституції України.

Враховуючи фундаментальне значення основних засад судочинства та їх взаємну обумовленість, визначені у статті 2 ГПК України принципи верховенства права, пропорційності як елемента та умови реалізації процесуального аспекту принципу верховенства права, а також рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом відіграють надзвичайно важливу роль у розвитку судової практики та вирішенні складних процедурних питань, що виникають при розгляді справи господарським судом та не врегульовані з достатньою точністю та ясністю у нормах чинної редакції ГПК України.

Джерело