Державні суди та міжнародний комерційний арбітраж: український досвід.

Це положення є одним з головних (базових) у системі міжнародного комерційного арбітражу, оскільки забезпечує обов’язковість арбітражних угод, та знайшло закріплення в основних міжнародних конвенціях з питань арбітражу. Зокрема, у Нью-Йоркській конвенції 1958 р., ст. ІІ якої встановлює, що «суд договірної держави, якщо до нього потрапляє позов з питання, стосовно якого сторони уклали арбітражну угоду, зобов’язаний … направити сторони до арбітражу …», Європейській конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. (ст. VІ), а також у ст. 8 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі – Закон України «Про МКА»).

Варто зазначити, що в нашій державі загалом склалась «здорова» судова практика щодо застосування ст. ІІ Нью-Йоркської конвенції 1958 р. та ст. 8 Закону України «Про МКА». Що я розумію під словом «здорова»? Мова йде про випадки, коли українські господарські суди відмовляють у розгляді справи (припиняють провадження у справі за «старим» ГПК або залишають позов без розгляду за «новим» ГПК України). Так, у ст. 226 (7) ГПК зазначено: «Суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення … міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді […]» .

Прикладом може бути справа №911/4560/15, яка розглядалася Господарським судом Київської області за позовом Державного підприємства Міжнародний аеропорт «Бориспіль», Україна до компанії Ground Supportand Terminal Solutions LTD, м. Лондон, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії про визнання нікчемним договору №52-29/7-1 від 19.12.2013 р., укладеного між ДП Міжнародний аеропорт «Бориспіль» та компанією Ground Supportand Terminal Solutions LTD, в частині розд. 14, в якому містилось арбітражне застереження, яке передбачало, що будь-які спори, що виникають між сторонами з цього договору чи у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд та остаточне вирішення в Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України (МКАС при ТПП України). Суд припинив провадження у справі з огляду на те, що спір має вирішуватися МКАС при ТПП України. Таке ставлення суду є абсолютно законним.

Практика українських судів у справах про визнання арбітражних угод недійсними

Водночас особливого поширення набула практика визнання українськими господарськими судами недійсними зовнішньоекономічних контрактів в частині, в якій міститься арбітражне застереження. Простіше кажучи, визнання недійсними арбітражних угод. При цьому позивачі у таких справах застосовують різні «процесуальні моделі». В одних випадках вони «маскують» вимогу визнати арбітражне застереження недійсним іншою майновою вимогою (наприклад, про стягнення з відповідача якоїсь невеличкої грошової суми). В інших випадках позивачі звертаються з реальним позовом, вимагаючи визнати арбітражне застереження недійсним, тобто беруть ініціативу на себе, не чекаючи, що питання про арбітражне застереження буде поставлене відповідачем. У таких випадках, замість того щоб звертатися до обраного сторонами арбітражу, позивачі чомусь позиваються до українських судів з одночасною вимогою визнати арбітражну угоду недійсною. Трапляються також випадки, коли позивачі звертаються до українських судів з єдиною вимогою – визнати контракт недійсним, але не повністю, а лише в частині, в якій міститься арбітражне застереження.

Так, у справі №910/8259/13 від 18.07.2013 р. за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України» до Приватної фірми «АРСЛАН» та HUAWEI TECH. INVESTMENT CO., LTD господарський суд визнав, що арбітражне застереження, яке міститься у контракті («Спори, протиріччя або претензії, що виникають із або у зв’язку з контрактом, або його порушення, розірванням чи недійсністю, будуть вирішені арбітражем відповідно до Регламенту Німецької Інституції з арбітражної справи, Берлін. Кількість арбітрів у випадку спору буде три. Місцем розгляду спору буде м. Берлін, Німеччина»), не містить точної назви суду, на вирішення якого сторони мають передавати спори щодо зазначених контрактів. На підставі цього висновку суд визнав таку арбітражну угоду недійсною.

Цікавого в цьому рішенні багато. Однак тут варто звернути увагу на такий аспект цього рішення. Суд визнав недійсним арбітражне застереження, що є майже точною копією арбітражного застереження, яке рекомендоване сторонам для укладання Регламентом Німецької інституції з арбітражної справи. Таким чином, наш суд визнав недійсним арбітражне застереження, яке Німецька арбітражна інституції пропонує для укладання!

В іншій справі №5011-10/13371- 2012, яку розглядав господарський суд м. Києва за позовом Комунального підприємства «Водоканал» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДогушІншаат Тіджарет Лімітет Шіркеті» про визнання недійсною окремої частини правочину, яка містить арбітражне застереження, суд визнав, що арбітражне застереження, яке передбачає, що спори з контракту мають бути вирішені Міжнародним торговельним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України (м. Київ), є недійсним, оскільки такої арбітражної установи не існує.

Позивачами у більшості таких справ виступають українські компанії, саме вони висувають вимоги про визнання арбітражних застережень недійсними. Чому українські компанії так наполегливо намагаються визнати укладені ними арбітражні угоди недійсними або нікчемними, посилаючись на всі можливі порушення закону?

В усіх вказаних справах метою позивачів є позбавлення визначеного в арбітражній угоді арбітражного інституту або арбітражу ad hoc права розглядати спір, що виник між сторонами контракту шляхом визнання арбітражного застереження недійсним. Іноді метою порушення таких справ є створення «правових» підстав для неможливості виконання вже ухваленого арбітражного рішення в Україні, оскільки згідно зі ст. 36(1)(1) Закону України «Про МКА» та ст. V(1)(а) Нью-Йоркської конвенції 1958 р. у виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо арбітражна угода, на підставі якої розглядався спір, є недійсною.

Так, у згаданому вище рішенні у справі №910/8259/13 18.07.2013 р. суд згадав: «…посилання Відповідача_2 на те, що в Німецькій Інституції з арбітражної справи, м. Берлін вирішено спір між тими ж сторонами щодо виконання спірних контрактів», але «…не приймає вказані доводи до уваги, оскільки вирішення спору з виконання спірних контрактів, укладених між позивачем та Huawei Tech. Investment Co., LTD, не виключає визнання вищевказаних контрактів недійсними повністю чи в окремих частинах». Обґрунтованість такого висновку вражає. Із зазначеного положення рішення стає очевидним, які мотиви мав позивач у цій справі, а також навіщо йому так потрібно було визнати арбітражне застереження недійсним. Проте особисті мотиви позивача ми можемо залишити поза увагою. Насамперед, нас цікавить позиція суду, який розглянув цю вимогу; визнав арбітражну угоду недійсною, всупереч здоровому глузду, з огляду на те, що вона була копією рекомендованого арбітражного застереження та не мала жодних вад; був поінформований про те, що на підставі вказаного арбітражного застереження вже відбувся арбітражний процес, а також що у справі вже винесено арбітражне рішення.

Форми та межі судового втручання у діяльність міжнародного комерційного арбітражу

Враховуючи, що подібних рішень у практиці українських судів багато, можна говорити про те, що вже склалась певна судова практика. Питання сьогодні полягає в тому, чи не хибним шляхом почала формуватися практика розгляду вказаних справ? Який вплив ця практика має і матиме надалі стосовно міжнародного комерційного арбітражу? Висловлю деякі думки з цього приводу.

Доктрина та право виходять з того, що міжнародний комерційний арбітраж як альтернативний спосіб вирішення комерційних спорів з іноземним елементом не може існувати без тісної взаємодії з державними судами. Така взаємодія відбувається у формі судового контролю та у формі сприяння з боку державних судів діяльності міжнародного комерційного арбітражу. При цьому судовий контроль може здійснюватися в таких процесуальних формах: оскарження постанов арбітражного суду щодо своєї компетенції (ст. 16 Закону про МКА та ст. 461 ЦПК України); оскарження арбітражного рішення (ст. 34 Закону про МКА та Розділ VIII ЦПК України); процедури визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення (ст. 35-36 Закону про МКА та розд. IX, гл. 3 ЦПК України). Також до таких процесуальних форм можна віднести право судів вирішувати питання дійсності арбітражної угоди в межах процедур відводу державного суду з непідсудності (ст. 8 Закону про МКА та ст. ІІ Нью-Йоркської конвенції 1958 р.). Чи є цей перелік форм судового контролю вичерпним? Так! У ст. 5 Закону України «Про МКА» встановлено, що «з питань, що регулюються цим Законом, ніяке судове втручання не повинно мати місця, крім як у випадках, коли воно передбачене в цьому Законі». Це положення є загальновизнаним та не викликає заперечень.

А чи вкладається практика українських судів, які розглядають справи за позовами про визнання арбітражних угод недійсними, в одну з вказаних процесуальних форм судового контролю? Чи мають право державні суди вирішувати такі питання поза межами справ, прямо передбачених ст. 8 Закону України «Про МКА» та ІІ Нью-Йоркської конвенції 1958 р.? Відповідь має бути однозначною. Ні, не вправі, тому що це потрібно кваліфікувати як «судове втручання» у діяльність міжнародного комерційного арбітражу, яке не передбачено законом. Висновок: така практика українських судів суперечить закону!

Іншим аргументом на користь того, що така практика має бути засуджена, та якій має бути поставлено надійну перепону, полягає в тому, що вона є проявом цинічного, зухвалого нехтування судами здоровим глуздом під час вирішення вказаних справ. Це особливо проявляється у випадках, коли українські суди визнають арбітражні угоди недійсними з огляду на «помилки» або «неточності» у назві арбітражних інституцій, яких припускаються сторони, укладаючи арбітражну угоду (див. приклад таких рішень вище).

Наступним аргументом на користь неприпустимості таких рішень є те, що наші суди прямо втручаються в компетенцію відповідних постійно діючих арбітражних інституцій вирішувати питання, чи мають вони право розглядати той чи інший спір з огляду на арбітражну угоду, назву арбітражу, волю сторін, дійсність арбітражної угоди тощо. Таке втручання є неприпустимим.

Під час вирішення вказаних справ українські суди безпідставно, а іноді навіть протизаконно розширили межі своєї юрисдикції. До сьогодні українські вищі суди з різних міркувань обійшли ці моменти увагою у своїх роз’ясненнях та узагальненнях практики судів з вказаних питань.

Короткий огляд судової практики в питаннях визнання арбітражних угод недійними дозволяє підбити певні підсумки. Закон містить вичерпний перелік процесуальних форм судового контролю, будь-яке інше втручання судів у функціонування міжнародного комерційного арбітражу є неприпустимим. Господарські суди України, всупереч закону, поширили своє право на розгляд окремих справ про визнання арбітражних угод недійсними.

Питання про те, чи є арбітражна угода недійсною, може бути поставлене виключно у випадках, передбачених ст. 8 Закону України про МКА та ст. ІІ Нью-Йоркської конвенції 1958 р. В інших випадках суди не мають права вирішувати ці питання. Розглядаючи справи, передбачені ст. 8 Закону України про МКА, коли виникає питання дійсності арбітражної угоди або можливості бути виконаною, суди мають тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражних установ, що передбачені в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу та надавати цим інституціям можливість самостійно вирішувати вказані питання.

Іншою проблемою, яка потребує вирішення, є проблема потенційного конфлікту юрисдикцій, коли до українського суду потрапляє позов з питання, яке вже розглядається арбітражною інституцією, передбаченою арбітражною угодою. В таких випадках державні суди мають залишати справи без розгляду на користь арбітражу на підставі ст. 75 (2) Закону України про міжнародне приватне право.

В який спосіб ситуація може бути виправлена, а порушені тут питання – вирішені? На нашу думку, судова реформа створила належні для цього умови, наділивши Велику Палату Верховного Суду відповідними повноваженнями. Водночас нам, практикам міжнародного комерційного арбітражу, потрібно активно відстоювати вказані позиції та не залишати поза увагою кожну з таких справ, якщо вони виникатимуть в майбутньому. В сукупності це створить сприятливі умови для функціонування міжнародного комерційного арбітражу в нашій державі, а також повагу світового бізнесового та професійного співтовариства.