Аналіз судової практики щодо оскарження рішень третейських судів.

 

За даними автоматизованої системи Діловодство спеціалізованого суду протягом І кварталу 2018 року на розгляд Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшло 16 касаційних скарг щодо оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів. За результатами розгляду касаційних скарг у справах прийнято 10 постанов, з яких 8 постанов, якими судові  рішення залишено без змін, а касаційні скарги   без задоволення, 1 постанова  про задоволення касаційної скарги та  скасування постанови апеляційного суду з направленням справи до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, 1 ухвала про закриття касаційного провадження у справі на підставі статті 296 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017 (далі – ГПК). Крім того,  по 5-тьх касаційних скаргах відкрито касаційне провадження та призначено їх розгляд, 1 касаційна скарга повернута на підставі пункту першого частини четвертої статті 292 ГПК. Крім того,  у І кварталі 2018 року до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшло 6-ть апеляційних скарг на судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалених ними як судами  першої інстанції, які підлягають перегляду Верховним Судом в апеляційному порядку, з яких у 4-х відкрито апеляційне провадження та призначено розгляд, у  2-х справах  апеляційні скарги залишено без руху.

Актуальність питання судової практики вирішення спорів  у справах щодо оскарження рішень третейських судів, про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, насамперед обумовлена внесенням Законом України від 03.10.2017 № 2147-VIII (набрав чинності 15.12.2017) змін до Господарського процесуального кодексу України, якими вказана категорія справ розглядається за особливою інстанційною юрисдикцією.

Так, згідно частини другої статті 24 ГПК справи щодо оскарження рішень третейських судів розглядаються апеляційними господарськими судами як судами першої інстанції за місцем розгляду справи третейським судом, а за вимогами частини другої статті 25 ГПК, Верховний Суд переглядає в апеляційному порядку судові рішення апеляційних господарських судів, ухвалені ними як судами першої інстанції.

Вирішуючи спори у  вказаній категорії справ господарськими судами застосовується, насамперед спеціальне законодавство:  Закон України “Про третейські суди”, Цивільний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України.

Відповідно до  статті 6 Закону України “Про третейські суди” третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком: 1) справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів; 2) справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб; 3) справ, пов’язаних з державною таємницею; 4) справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); 5) справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; 6) справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на  основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство; 7) справ у спорах щодо нерухомого майна, включаючи земельні ділянки; 8) справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення; 9) справ у спорах, що виникають з трудових відносин; 10) справ, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов’язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цих товариств; 11) інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України; 12) справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України; 13) справ, за результатами розгляду яких виконання рішення третейського суду потребуватиме вчинення відповідних дій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими чи службовими особами та іншими суб’єктами під час здійснення ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень; 14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

При цьому, нормами статей 2, 5, 8, 12, 14 Закону України “Про третейські суди” передача спору на розгляд третейського суду є визначеним законом правом відповідних юридичних та / або фізичних осіб, яке реалізується шляхом укладення угоди між цими сторонами про передачу спору на вирішення третейським судом, а угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Водночас, між сторонами договору іноді виникають спори стосовно  правомірності укладення третейської угоди у вигляді третейського застереження в основному договорі, на підставі якого існують  господарські зобов’язання сторін.

І. Про те, що третейська угода не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав

У справі № 910/8862/17  товариство звернулося до місцевого господарського суду з позовом до Банку про визнання недійсним пункту 6.8 Договору поруки, укладеного між Банком та товариством, в якому зазначено про третейське застереження. Позов обґрунтовано тим, що третейське застереження в договорі  вчинено на вкрай невигідних умовах для сторони та під впливом тяжких обставин, а також, що третейським судам не підвідомчі спори про визнання угод недійсними, що враховуючи положення статей 215,  233 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання його недійсним.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено.

Переглянувши ухвалені у справі судові рішення в касаційному порядку та залишивши їх без змін (постанова від 14.02.2018) Верховний Суд, з огляду на вимоги статей  533, 627, 628  Цивільного кодексу України, статті 179 Господарського кодексу України, погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що обрання сторонами за взаємною домовленістю у встановленому порядку та визначених законодавством межах позасудового порядку вирішення спору не є порушенням права на судовий захист, якщо така домовленість відповідає внутрішній волі та намірам сторін. Крім того, Верховний Суд зазначив, що третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав.

Стосовно обґрунтування позову тим, що третейське застереження в договорі вчинено на вкрай невигідних умовах для сторони та під впливом тяжких обставин, Верховний Суд зазначив, що для кваліфікації правочину за статтею 233 Цивільного кодексу України необхідна обов’язкова наявність двох умов у сукупності: вплив тяжкої обставини і вкрай невигідні умови. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв’язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин). Між тим, господарськими судами встановлено відсутність належних та допустимих доказів тяжкого фінансового стану товариства на момент укладання оспорюваного правочину.

Аналогічні висновки викладені у постановах  Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 910/13667/17, від 27.02.2018 у справі № 910/10275/16, від 06.03.2018 у справі №910/8866/17, від 11.04.2018 у справі № 910/8860/17, від 19.04.2018 у справі № 910/10541/17 .

ІІ. Про те, що господарський суд з’ясовує компетенцію третейського суду щодо вирішення спору між сторонами відповідно до укладеної між ними третейської угоди, перевіряє відповідність заяви підставам для скасування рішення третейського суду, передбаченим Законом України “Про третейські суди” та Господарським процесуальним кодексом України

У постанові Верховного Суду від 12.03.2018 у справі №  910/2900/17 викладено висновок щодо застосування статті 1225 ГПК у редакції чинній до 15.12.2017, а саме щодо підстав скасування рішення третейського суду.

Відповідно статті 1225 ГПК у зазначені редакції рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав: 1) справа, у якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;  2) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди; 3) третейську угоду визнано судом недійсною; 4) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону; 5) третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі.

Залишивши ухвалені у справі судові рішення без змін, якими відмовлено у  задоволенні заяви про скасування рішення третейського суду, Верховний Суд  погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо  відсутності передбачених законом підстав для скасування рішення третейського суду, та зазначив, що господарський суд з’ясовує компетенцію третейського суду щодо вирішення спору між сторонами відповідно до укладеної ними третейської угоди, перевіряє відповідність заяви підставам для скасування рішення третейського суду, передбаченим Законом та ГПК. Якщо господарський суд встановить наявність інших підстав для скасування такого рішення, ніж ті, які наведено в заяві, то він з урахуванням припису частини четвертої статті 1224 ГПК скасовує рішення третейського суду з підстави (підстав), передбаченої цим Кодексом.

При цьому, здійснюючи розгляд відповідної заяви господарський суд не здійснює оцінки законності і обґрунтованості рішення третейського суду в цілому, а лише з’ясовує наявність чи відсутність підстав для його скасування, передбачених частиною другою статті 1225 ГПК.

ІІІ. Про те, що наполягання однієї із сторін на розгляді справи саме третейським судом не є обмеженням прав іншої сторони

У постанові Верховного Суду від 15.03.2018 у справі № 913/608/17 викладено висновок щодо застосування статті 80 ГПК у редакції до 15.12.2017, а саме щодо припинення провадження у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 80 ГПК, у зв’язку з наявністю  третейської угоди про передачу даного спору на вирішення третейського суду, на виконанні якої наполягає сторона у справі.

Залишивши без змін ухвалені у справі судові рішення про припинення провадження у справі з тих підстав, що відповідач із посиланням на чинну третейську угоду наполягає на вирішенні спору саме третейським судом,  Верховний Суд погодився з висновками господарських судів про наявність передбаченої пунктом 5 частини першої статті 80 ГПК у редакції до 15.12.2017 підстави для припинення провадження у справі,  оскільки між сторонами наявна третейська угода про передачу всіх спорів на вирішення третейського суду, яка недійсною не визнавалася, а тому є обов’язковою до виконання, і при цьому відповідач наполягає на вирішенні даного спору саме третейським судом.

Водночас Верховний Суд зауважив, що  наполягання  однієї із сторін на  розгляді справи саме третейським судом  не є  обмеженням прав іншої сторони, гарантованих статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтею 55 Конституції України.

Одночасно подібний підхід ставить перед Україною як державою питання: чи повинен господарський суд прийняти позовну заяву до розгляду та розглянути її, якщо відповідач по третейському спору ухиляється від формування суду ad hoc, тобто своїми навмисними діями демонструє нехтування до виконання третейського застереження? Статтею 3 Закону України “Про третейські суди” встановлено, що завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Ухилення відповідача від формування складу суду ad hoc має розглядатися як дії, що суперечать самій ідеї Закону України “Про третейські суди”, яка полягає у гарантуванні, у даному випадку, учасникам господарських відносин права розраховувати на швидкий та ефективний спосіб вирішення господарського спору альтернативним шляхом. У такому випадку відповідний господарський суд повинен розглянути наявний між сторонами спір, оскільки припинення (закриття) провадження у такому випадку робило б гарантії, що їх встановлено у статті 55 Конституції України у світлі статті 6 Конвенції, ілюзорними.

Натомість на момент винесення місцевим господарським судом оскаржуваної ухвали у даній справі, позивачем не було доведено невиконуваності (неефективності) третейського застереження у частині формування суду ad hoc, що виключає скасування прийнятих у справі судових рішень, оскільки на момент їх прийняття вони були законними та обґрунтованими.

ІV. Про підвідомчість справи третейському суду з урахуванням того, коли одна зі сторін спору є нерезидентом/резидентом України

У справі № 910/592/17 за заявою фізичної особи –підприємця про скасування рішення третейського суду з підстав непідвідомчості справи третейському суду відповідно до пункту 12 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди”, оскільки на час укладення третейського застереження заявник мав громадянство Російської Федерації, а отже був нерезидентом України,  Верховний Суд у постанові від 13.02.2018 висловив наступну позицію.

Згідно з пунктом 12 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди” третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Правовий статус резидента/нерезидента України визначається Митним та Податковим кодексами України.

Відповідно до підпункту “в” пункту 33 та підпункту “в” пункту 50 статті 4 Митного кодексу України резидентом визнаються фізичні особи: громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які мають постійне місце проживання в Україні, у тому числі ті, які тимчасово перебувають за кордоном. Нерезидентами є фізичні особи: іноземці та особи без громадянства, громадяни України, які мають постійне місце проживання за межами України, у тому числі ті, які тимчасово перебувають на території України.

За приписами підпункту “в” підпункту 14.1.213 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України резидентом є фізична особа, яка має місце проживання в Україні. У разі якщо фізична особа має місце проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо така особа має місце постійного проживання в Україні; якщо особа має місце постійного проживання також в іноземній державі, вона вважається резидентом, якщо має більш тісні особисті чи економічні зв’язки (центр життєвих інтересів) в Україні. Достатньою (але не виключною) умовою визначення місця знаходження центру життєвих інтересів фізичної особи є місце постійного проживання членів її сім’ї або її реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності.

У вказаній справі судами встановлено, що одна із сторін правовідносин дійсно є громадянкою Російської Федерації, має постійне місце проживання в Україні за  відповідною адресою, перебуває на території України на підставі тимчасової посвідки на постійне місце проживання виданої (безстроково), та зареєстрована як фізична особа-підприємець згідно із законодавством України з місцезнаходженням за постійним місцем проживання в Україні, а отже є резидентом України.

З огляду на встановлені господарськими судами обставини, та виходячи з наведених положень Митного та Податкового кодексів України, Верховний Суд  визнав обґрунтованими висновки господарських судів, що оскаржуване рішення третейського суду прийнято за відсутності порушень правил підвідомчості спору.

V. Про застосування пункту 3 частини першої статті 296 ГПК відповідно до якого, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, інтереси та (або) обов’язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов’язки такої особи не вирішувалося

Закриваючи ухвалою від 23.01.2018 касаційне провадження за касаційними скаргами Асоціації українських банків у справі № 910/9948/17, Верховний Суд висловив правову позицію щодо  застосування пункту 3 частини першої статті 296 ГПК відповідно до якого, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, інтереси та (або) обов’язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов’язки такої особи не вирішувалося.

Так, у  справі № 910/9948/17 підприємство, яке є відповідачем у третейській справі, звернулося до господарського суду із заявою про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків за позовом Банку до підприємства про стягнення заборгованості. Обґрунтовуючи подану заяву, відповідач у третейській справі зазначив про те, що він не був належним чином повідомлений про дату і час розгляду справи у третейському суді, а також зауважив, що в рішенні третейського суду не надано доказів, якими підтверджується заборгованість відповідача у третейській справі, не зазначено строку нарахування відсотків, пені, інфляційних втрат, а також задоволено вимоги позивача у третейській справі щодо стягнення з відповідача у третейській справі, що знаходиться у м. Краматорську (зона проведення антитерористичної операції) штрафних санкцій за період проведення антитерористичної операції, тоді-як в силу Закону України “Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції” нарахування пені та штрафів на основну суму позики щодо юридичних осіб, що проводять свою господарську діяльність на території тих населених пунктів, де проводилась антитерористична операція, на час її проведення забороняється.

Ухвалою місцевого господарського суду відмовлено у задоволенні заяви про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків з мотивів належного повідомлення відповідача у третейській справі (заявник) про дату, час та місце розгляду третейської справи, учасником якої він є, та відсутністю підстав для скасування рішення третейського суду.

Постановою апеляційного господарського суду скасовано ухвалу місцевого господарського суду та прийнято нове рішення про скасування рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків з тих підстав, що ухвала третейського суду про відкладення розгляду справи була направлена відповідачу у третейській справі (заявнику) у строк, який позбавив його можливості фізично з’явитись у призначене судове засідання, що є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Такого висновку апеляційний господарський суд дійшов з огляду на положення статті 39 Закону України “Про третейський суд” та практику  Європейського Суду, відповідно до якої, одними із складових елементів права на справедливий розгляд згідно зі статтею 6 Конвенції є право бути присутнім на розгляді своєї справи (рішення Суду у справах: “Тьєрс та інші проти Сан-Маріно”, “Романов проти Росії”, “Бадер та інші проти Швеції”). Вказане право може бути дотримано, зокрема, шляхом належного повідомлення сторони про розгляд справи судом. З огляду на викладене апеляційний господарський суд, враховуючи правову позицію Європейського суду з прав людини, що “суд” в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції поширюється також на органи, які фактично виконують функції державного суду, в даному випадку, таким органом є Постійно діючий третейський суд при Асоціації українських банків, дійшов висновку про можливість застосування під час розгляду даної справи положень наведеної норми Конвенції.

До Верховного Суду з касаційними скаргами звернулась Асоціація українських банків, яка не брала участі у справі, просила скасувати постанову апеляційного господарського суду та залишити в силі ухвалу місцевого господарського суду.

В обґрунтування своїх порушених прав Асоціація посилається на те, що негативна інформація про скасування рішення третейського суду при Асоціація українських банків на підставі порушення статті 6 Конвенції прямо стосується інтересу та немайнового права Асоціації українських банків, оскільки негативна інформація про діяльність юридичної особи погіршує її ділову репутацію.

Розглянувши касаційні скарги, подані особою, яка не брала участі у справі, але  вважає, що господарський суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов’язки, Верховний Суд прийняв касаційні скарги до провадження, оскільки вони не підлягали поверненню з передбачених Господарським процесуальним кодексом України підстав.

Обговоривши доводи касаційних скарг, та встановивши, що ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції питання про права, інтереси та (або) обов’язки Асоціації українських банків не вирішувалося, Верховний Суд визнав необхідним закрити касаційне провадження за касаційними скаргами Асоціації українських банків, на підставі пункту 3 частини першої статті 296 ГПК.

VІ. Про визначення місця розгляду заяви про скасування рішення третейського суду у відповідності до місця розгляду справи третейським судом

У справі №  974/1/18(914/892/17) про скасування рішення третейського суду, переглянувши в апеляційному порядку  ухвалу Львівського апеляційного господарського суду про передачу цієї справи на розгляд до Рівненського апеляційного господарського суду, Верховний Суд встановив таке.

У зв’язку із набранням законної сили з 15.12.2017 року Закону України
№ 2147-VIII від 03.10.2017 “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів”, господарський суд Львівської області передав заяву товариства про скасування рішення третейського суду до Львівського апеляційного господарського суду.

Львівський апеляційний господарський суд постановив ухвалу, якою передав заяву про скасування рішення третейського суду за підсудністю до Рівненського апеляційного господарського суду з посиланням на те, що третейський суд  знаходиться у місті Рівне.

Оскільки судом апеляційної інстанції було винесено ухвалу про передачу справи на розгляд іншого суду, а саме до Рівненського апеляційного господарського суду, то зазначена ухвала підлягає апеляційному перегляду на підставі пункту 8 статті 255 ГПК.

У відповідності до частини другої статті 346 ГПК заява про скасування рішення третейського суду подається до апеляційного господарського суду за місцем розгляду справи третейським судом.

З огляду на те, що ГПК встановлено визначення підсудності справи за місцем розгляду справи, а не за місцем знаходження третейського суду, про що помилково зазначено судом попередньої інстанції, та встановивши, що  рішення третейського суду приймалось третейським судом у місті Львові, Верховний Суд у постанові від 02.05.2018 дійшов висновку про наявність підстав для скасування ухвали Львівського апеляційного господарського суду про передачу справи до Рівненського апеляційного господарського суду, оскільки розгляд заяви про скасування рішення третейського суду повинен здійснюватись апеляційним господарським судом, як судом першої інстанції, за місцем розгляду справи третейським судом, тобто Львівським апеляційним господарським судом.

VІІ. Про те, що регламент третейського суду підлягає пріоритетному застосуванню у порівнянні з третейською угодою (застереженням)

У справі № 910/10701/17 товариство звернулося до місцевого господарського суду із заявою про скасування рішення третейського суду про стягнення з товариства заборгованості за кредитним договором.

Заява товариства обґрунтована тим, що всупереч пунктів 1, 4 частини другої статті 350 ГПК, третейським судом було прийнято рішення у справі, непідвідомчій третейському суду відповідно до закону, і склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам закону, оскільки предметом кредитного договору є надання коштів у доларах США, що не є спором приватноправового характеру, а третейського суддю, в порушення порядку, визначеного третейською угодою, було призначено не Головою третейського суду, а його заступником.

Ухвалою місцевого господарського суду, постановленою на підставі статей 24, 234 та пункту 9 розділу ХІ “Перехідні положення” ГПК,  справу передано на розгляд апеляційного господарського суду.

Ухвалою апеляційного господарського суду заяву товариства задоволено. Рішення третейського суду скасовано з посиланням на статті 16-19, 51 Закону України “Про третейські суди” та статтю 350 ГПК, з урахуванням яких апеляційний господарський суд дійшов висновку про невідповідність вимогам закону складу третейського суду, яким прийнято рішення, так як третейського суддю в порушення порядку, визначеного третейською угодою, було призначено не Головою третейського суду, а його заступником.

Переглянувши в апеляційному порядку ухвалу апеляційного господарського суду, Верховний Суд прийняв постанову від 17.04.2018, якою її скасував та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні заяви товариства про скасування рішення третейського суду, виходячи з наступного.

Згідно з частиною третьою статті 16 та частинами першою, п’ятою статті 17 Закону України “Про третейські суди” у постійно діючому третейському суді кількісний та персональний склад третейського суду визначається за правилами, встановленими регламентом третейського суду. Формування складу третейського суду в постійно діючому третейському суді здійснюється в порядку, встановленому регламентом третейського суду. Сторони та призначені чи обрані ними третейські судді при призначенні чи обранні у відповідних випадках третейських суддів або головуючого складу третейського суду повинні забезпечувати додержання вимог цього Закону.

При цьому, імперативна норма частини третьої статті 12 Закону України “Про третейські суди”, яку помилково не застосовано апеляційним судом, уточнює, що за будь-яких обставин у разі суперечності третейської угоди регламенту третейського суду застосовуються положення регламенту.

Таким чином, за змістом статей 12, 16, 17 цього Закону регламент третейського суду підлягає пріоритетному застосуванню в порівнянні з третейською угодою (третейським застереженням).

Як вбачається із загальнодоступної інформації, розміщеної на офіційному сайті Постійно діючого третейського суду при ВГО “Союз інвесторів України” (http://arbitrate.com.ua/exec/), його Головою є Пошелюзний С.В., а заступниками Яворська Н.М. та Жуков А.М. При цьому згідно з частинами першої та третоьої статті 14 Регламенту Постійно діючого третейського суду при ВГО “Союз інвесторів України” формування складу третейського суду у Третейському суді здійснюється у порядку, встановленому цим Регламентом або третейською угодою (третейським застереженням). Якщо інше не передбачено третейською угодою справа розглядається третейським суддею одноособово. Не пізніше 5 днів з моменту реєстрації позовної заяви Голова Третейського суду або його заступник повинен призначити суддю або склад судової колегії, що розглядатиме справу та призначити головуючого в колегії.

Крім того, в разі дотримання положень третейської угоди в частині порядку призначення третейського судді саме Головою Постійно діючого третейського суду при ВГО “Союз інвесторів України” Пошелюзним С.В., на чому безпідставно наполягає відповідач, виникла б ситуація призначення для розгляду справи судді Пошелюзного С.В. ним же самим, що вочевидь не свідчило б про неупередженість та об’єктивність третейського розгляду справи і могло б бути вагомою підставою для заявлення відводу.

Автор: Сергій Жуков